У человека, который был патриотом даже больше, чем поэтом.
У человека, который предательству Родины предпочел смерть в лагерях.
Василий Стус. Поэт. Патриот. Публицист. Переводчик. Гражданин. Философ. Интеллигент.
Не будем утомлять вас отдельным биографическими фактами – их легко можно найти в сети. Но попробуем привести некоторые выдержки из переписки, дневников и сборников поэзий: они расскажут о Силе, Мужестве и Воле этого человека, куда больше сухих страниц энциклопедий.
У Новому році зичу Вам, усій Вашій родині, друзям здоров'я й моці, що їх править од нас Вітчизна наша. Майже однакова до неї відстань – і я шепочу: ТАМ – Україна. За межею. Там – лівіше серця. З горя молодого сосна стриміє з ночі, ніби щогла, а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!
І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі.
Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!
Власне, чи є українська інтелігенція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла. Вона втратила свою якість або ніколи її не досягала. Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий і ні до чого не зобов'язує. Бо на Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена в систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов'язку перед народом, який так і не набув індивідуального обличчя
…моя поезія, мої переклади чи літературні статті – то грішне заняття. Обов'язок сина народу, відповідальність за цей народ – єдині обов'язки. Я не буду обирати жодної пом'якшувальної позиції – літератора право бути самим собою і мати почуття людської гідности
…наші люди надто схильні до внутрішніх чварів.
Я зрозумів, що маніпулювати громадською думкою – дуже легко. Особливо коли громади – нема, отже, у неї нема і своєї думки.
Під час обшуку в мене було вилучене майже все написане за 15-17 років літературної роботи: вірші, критичні статті, прозові твори, переклади. Із творів молодих українських літераторів кадебісти вилучили в мене твори Віктора Кордуна, Миколи Холодного, Ігоря Калинця, Григорія Чубая, деякі твори Симоненка, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. Жертвами розбою стали рукописні статті М. Брайчевського, Л. Танюка, І. Дзюби, С. Тельнюка. Були забрані твори українських авторів, які проживають за кордоном – поетичні збірки В. Вовк та Е. Андієвської. Така ж доля зустріла окремі твори Пастернака та Є. Євтушенка, М. Ґорького та О. Солженіцина, Бердяєва та Карла Маркса, К. Юнґа та Ортеґи-і-Ґассета. Кадебісти довели, що їхніми ворогами є твори письменників та мислителів усього світу. За це я вимагаю судити їх, як ворогів української культури, ворогів українського народу, ворогів гуманізму, світової культури, ворогів людства
Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину.
За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.
І тут дістав я телеграму, що батько при смерті. Але міліція мене не пустила – мені довелося оголосити голодівку на знак протесту. Через тиждень вони таки дозволили, але перед тим протримали цілу ніч у КПЗ – за те, що на дверях кімнати я вчепив оголошення: «Прошу не заважати. Голодівка з вимогою надати змогу поховати батька». Весь час – од Усть-Омчуга до Донецька – мене супроводив загін шпигунів од КДБ. Так було в аеропорту, так було в Донецьку. Поховавши батька, я повернувся до Колими – ніби до в'язниці. Я чув, що кожного дня мене можуть зачинити знову.
Мені здається, що живу не я,
а інший хтось живе за мене в світі
в моїй подобі.
Ні очей, ні вух,
ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
в своєму тілі. І, кавалок болю,
і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.
Ти, народившись, виголів лишень,
а не приріс до тіла. Не дійшов
своєї плоті. Тільки перехожий
межисвітів, ворушишся на споді
чужого існування.
Сто ночей
попереду і сто ночей позаду,
а межи ними — лялечка німа:
розпечена, аж біла з самоболю,
як цятка пекла, лаконічний крик
усесвіту, маленький шротик сонця,
зчужілий і заблуканий у тілі.
Ти ждеш іще народження для себе,
а смерть ввійшла у тебе вже давно.
Господи, гніву пречистогоКиїв святкує своє 1500-річчя. Реставровано Золоті ворота, через які ніхто не в'їздить і не виїздить. Символом Києва була для мене брама Заборовського. Замурована. Бо цей Київ запечатано. Що кращий стає Київ, то він страшніший. Бо, замість живого міста, обернувся на маскараду, машкару вампіра, що п'є кров своїх синів і дочок – і від того кращає. Згадую жінку з «Соняшної машини», голова якої була схожа на зміїну. Золотоголовий Київ – змієголовий.
благаю - не май за зле.
Де не стоятиму - вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.
