http://skaz.net.ua/?act=post&id=189
Про цю неймовірну жінку багато говорити не варто. Журналіст, письменниця, фронтвумен групи «Qarpa» – правдива, відверта, епатажна, розумна, за словом до кишені не полізе. Перед початком інтерв’ю вдалось почути її нову пісню, де прозвучала фраза «розмір має значення». З цього ми й почали розмову з Іреною.
- Чому розмір має значення?
- Розмір має психологічне значення. Ясно, що це у якомусь сенсі метафора. Йшлося, перш за все, про впевненість в собі, про розмір якихось речей, хоча всім зрозуміло, що йдеться про секс, але насправді – про набагато глибші штуки. Насправді нічого серйозного в цій пісні немає, вона така дурнувата, дразняча – отака от «дєвочка». Бо, в принципі, переважно хлопці звикли знущатися з дівчат, а тут дівчата можуть познущатися з хлопців, які надто високо себе носять. Як це часто бувало: «я от тебе вибрав – ти мені маєш бути вдячна по гроб свого життя». Але останні події, мені здається, поміняли менталітет чоловіків в Україні. Якщо я до всіх цих подій вважала, що українські чоловіки – просто якісь шматки жиру, які тільки дивляться телевізор і роблять «воу!» під пиво, то зараз вважаю, що у них значно більше мужності, ніж могло здаватися на перший погляд.
“
Слабкі люди бояться сарказму
- На вашу думку, сарказм – це захисна реакція?
- Сарказм, мені здається, це єдиний спосіб вижити в цьому світі. Це самоіронія, вона у мене постійно присутня. Люди бояться сарказму, слабкі люди. А сильні – навпаки. Я, наприклад, люблю жарти якісь жорсткі і грубі стосовно мене від інших людей, це реально ржачно. Треба вміти зі себе посміятися і з усього посміятися, бо надто серйозно сприймати дійсність – це можна «дати йобу».
- Чи поділяєте думку, що наше суспільство хворе? Чого йому бракує?
- Бракує усвідомлення себе. У нас дуже довго це відбувається. Якщо взяти «бути» чи «здаватися», «мати» чи «бути», то у нас превалювало «здаватися»: статусність, понти, забезпеченість, показний добробут. Мало хто насправді був щасливий, насолоджувався чимось так, щоб це було для себе внутрішнього, а не щоби «подивіться, як у мене все класно». Наше суспільство хворе такою перехідною фігнею, як усі ці «скоробагатченки», відсутність смаку в людей, бажання розкоші і відсутність мінімальної культури. Типу «жилі бєдно – хватіт». Все ж таки трансформації наступили. От, наприклад, Польща за десять років у Євросоюзі стала цілком достойною державою з країни, де на стадіоні продавались якісь там прищепки і труси. Я вірю, що з Україною вже стається те саме. В нас є така колоніальна хвороба – опослідженість, вважати себе молодшим братом, що у нас з кимось «общая історія». Мені здається, це дві такі основні проблеми. Достоїнство приходить із адекватним усвідомленням, розумінням самого себе.
- Тобто, ви вважаєте, що у будь-якому випадку все буде добре і ситуація в Україні безумовно іде на покращення?
- Все буде добре! Я вірю, що ще за нашого з вами життя, зовсім скоро, ми будемо жити в нормальній країні, де нема чого стидатись. Тут багато роботи. От я нещодавно повернулась з Албанії і розумію, що у нас у деяких речах все значно гірше, ніж в Албанії, хоча цю країну і прийнято вважати якоюсь страшною і задрипаною.
“
Я не люблю країни, де все надто пристойно і прилизано
- Розкажіть про ваші подорожі. Де були останнім часом, що бачили?
- Ми нещодавно з дітьми їздили в Албанію, Македонію через Румунію і Болгарію. Хотіли поїхати в Грецію, але потім передумали. Я не люблю країни, де все надто пристойно і прилизано. Люблю такі дикі моменти. За двадцять днів ми лише двічі ночували в готелях, весь інший час спали в наметі, і чудово висипалися. Дуже класно бути біля землі, я це всім раджу. Це частково і здешевлює – за кожну ніч в готелі ти би платив хоча б тридцять євро, а так – де ти поставив намет – там і є. Звичайно, це менше комфорту, але більше пригод. Так подорожувати дуже просто: ти закинув в багажник все, що в тебе було, і в будь-якому красивому місці можна поставити намет. Якщо пізно ввечері приїхати, то тебе не проженуть. Ми і на городах в людей ставали…
- Чи відчуваєте контраст між цими країнами і Україною?
- Ці країни не дуже далеко від нас втекли. Насправді подивитись якусь там бідну Болгарію чи Румунію, то незрозуміло, чому вони в Євросоюзі, а ми ні… Не знаю. Є дуже багато схожостей в тій же Албанії – сміття викидають в красивих місцях, як у нас теж люди роблять. Ці країни дуже близькі, бо вони теж постраждали від цього табору, від диктаторів. Але люди дуже милі, приязні. В Україні, до речі, теж. В цих країнах природа така розкішна! Ми весь час звикли казати, що Україна красива. Це щось на зразок, як любляча мама на свою не надто розумну дитину каже «ти в мене найкраща», бо повинна любити. Але якщо бути чесним, то в нас дуже мало якихось класних таких самобутніх речей і, тим більше, про них треба піклуватись і захищати, бо в основному пейзаж доволі сумний. Ті красоти, які у нас є, їх потрібно не засирати, а максимально цілувати і пестити.
- Відомо, що ви толерантно ставитесь до ЛГБТ-спільноти. Коли ви усвідомили свою толерантність і чому підтримуєте таких людей?
- Мені здається, що це якось так нормально. Як до когось ставитись гірше, ніж до іншого? Якщо хтось іншої національності, релігії чи сексуальної орієнтації, я не вважаю, що ця людина є чимось гірша чи чимось краща за іншу – це просто вибір кожного, природа кожного, життєві обставини кожного. Для мене це ніколи не було якимось табу. Навпаки – у мене був момент, коли я надто лояльно ставилась до геїв, мені здавалось що вони такі піднесені, дуже мистецькі, класні. Ну вони прикольні (усміхається – авт.). Наприклад, маючи друга-гея можна піти на шопігнг чи на якусь мистецьку виставку. Це дуже класно, бо не буде якихось прихованих мотивів, це буде дійсно дружба з чоловіком, причому він може бути доволі мужнім. Є людина, є особистість. Вона може бути хорошою людиною чи поганою людиною. А все інше – це все одно, що вділа вона капелюх чи кеди або не вділа. Для мене це природно.
“
Коли ти в собі боїшся щось визнати, то ставишся до цього дуже агресивно
- Яке ваше ставлення до людей, які осуджують ЛГБТ-спільноту, але мають доволі поверхневе уявлення про неї?
- Їм це нав’язано. Це якесь табу таке мистецьке. Це все одно, що люди дивляться телевізор і не мають власної думки, а фактично слідують якимось речам. Якщо у нас агресивно ставляться до ЛГБТ – то це, швидше за все, латентний гомосексуалізм і є. Коли ти в собі боїшся щось визнати, то ставишся до цього дуже агресивно. Це теж така захисна реакція.
- Як можете оцінити стан української книжки на споживчому ринку?
- Насправді мені важко це зробити. Я ж не експерт (усміхається – авт.). Мені, як автору, хотілося б, щоби книжки були дорожчими. В Європі за десять євро ти книжку не купиш. Відповідно хочеться, щоби у людей були більші статки, щоби вони могли дозволити собі ці книжки, і автор міг жити зі своїх книг.
- Пишете щось зараз?
- Я на львівському Форумі презентуватиму зразу дві книжки – про подорожі з дітьми, а друга буде фактично публіцистика, там будуть мої всілякі старі-нові статті, доволі відверті інтерв’ю. Книжка авторства Ірини Славінської. Має бути цікаво!
