То ж, час звіту настав!
Гарна ідея поїхати за кордон з велосипедом мала чимале підґрунтя. По-перше, був досвід перетинання кордону з Білорусією, але не було досвіду у Шенгенській зоні. Був досвід ночівлі в наметах, але не було досвіду поселення з велосипедом до готелю. Багато чого з досвіду було, але й довелося отримувати новий.
Отже, потяг №99 доставив мене до Ужгорода.
День Перший.
Склавши велосипед та уклавши чохол до баулу, із потягу прямую на посадку до приміської електрички, що рухається до ст."Сянки" через ст."Малий Березний". У касі не змогли вибити квиток на велосипед, відповівши, що програмою не передбачено (Привіт "Укрзалізниці"!
). Отже, придбавши квиток на 1 особу вартістю 9 грн., розташовуюсь і фіксую час (8:40). Відправлення електрички о 8:52, чекати залишається не довго.
Малий Березний.
Останні метри рідної землі. Перший дзвінок мамі, що все добре і наступного разу напишу, якщо натраплю на інтернет. Вимикаю GSM зв’язок, залишаючи найкращий із додатків, що виконує роль GPS – Maps.me – (дякуючи Anna Beganska) користуюсь вже вдруге за кордоном, попередньо завантажуючи карти місцевості, куди їду. Працює відмінно, веде за маршрутом, рахує кілометри, показує набір висоти, на картах помічено усю інфраструктуру містечок від пошти до місць відпочинку!
Кордон.
Все спокійно, незначні перевірки, посмішки, гумор. Передивляюсь штампік – «Ubl’a» - думаю: «не те слово». На проходження кордону витрачено 30 хвилин. З 10:10 до 10:40.
Маршрут.
Оскільки, рішення щодо маршруту я приймала сама відповідно до своїх сил, зацікавленості та погодних умов, то я додала 12 кілометрів до собору Святого Миколая,
та зрізала 15 кілометрів дороги до Kaluza.
Спочатку маршруту, набравши висоту, протягом багатьох кілометрів їхала вниз, споглядаючи пейзажі та зупиняючись у гарних на мою думку місцях.
Деякі зупинки супроводжувались підкріпленням організму, задля приємного насолодження свободою.
Інколи натрапляла на доступні дари природи: яблука, сливи, горіхи, та дари суспільства:
Час минав швидко, як і кілометри на спідометрі мого велосипеду. І ось, на горизонті бачу озеро. Величне, спокійне озеро, на березі якого на мене чекає отель.
Ще трошки досліджень місцевості і я на місці.
Готель «Postar». Бронювала заздалегідь, через відому систему booking. Персонал говорить лише словацькою, не вміє заповнювати анкету іноземного туриста, інтернет відключений за несплату ))) Але, я не засмутилась, бо ці добрі та ввічливі люди намагались мене зрозуміти і відверто допомагали усім, що могли. Велосипед розташували у конференц-залі із гарантією, що його ніхто не забере. Води чистої налили з крану (мені на чай), дали мапу місцевості з вело- та пішими маршрутами. Повідомили, що магазини вже зачинені (о 16:00) і запевнили що в них, в отелі тепло і я можу зупинитися не на одну ніч, а на дві за 25,4 Євро. Усі перемовини ми вели словако-українською на пальцях, але усі залишились задоволені ))).
Теплий, простенький, номер з гарячим душем, чистим ліжком, без сторонніх запахів. І без інтернету, через що, мене потягнуло у пішу прогулянку, у пошуках зв’язку.
Оскільки погода мене порадувала яскравим теплим сонечком, а словацькі дороги – рівністю покриття, якістю розмітки та наявністю різних цікавих вказівників, 66 кілометрів у перший день не залишили спогадів про себе то, кинувши речі в готелі, я вирішила пройтися вечірніми горами.
Користуючись виданою мені мапою, прямую у гори до Вінянського озера (Vinianske jazero). Долаючи перевал, знаходжу озеро, садиби та випадково – інтернет. Вирішую залишитись у садибі «Pansion Pramen» і повечеряти під супровід інтернет-спілкування з мамою та Олексієм. Суп – 1 Євро, Омлет 2,2Є, Хліб – 0,4Є, Кава «velke presso» (американо) – 1,2Є + 0,2Є вершки = 5 Євро за вечерю. Але, суп здається був із качки і мені не сподобався зовсім.
Повертаюсь до свого отелю темним лісом, озираючись, чи не має там вовків та ведмедів, продумуючи, що може статися у таких обставинах, та пришвидшуючи кроки, прямую швиденько, скороченим шляхом, зрізуючи майже кілометр шляху. Ось, поріг отелю, все спокійно, я в безпеці.
Гарна і тиха ніч, повноцінний відпочинок.
День 2. Яскраве ранкове небо на хорошу погоду.
Збираюсь на потяг до Кошице. Користуючись сайтом словацької залізниці, обираю найзручніший для мене варіант та вирушаю до Михаловце, що від Калужі за 16 кілометрів.
Середня десь 16-18, отже через годину я вже мандрую пішохідною частиною міста, навідуюсь до веломагазину, спілкуюсь із продавцями (один з двох говорив російською).
Надивившись на місто, їду до станції, купую квиток у касі, де мені касир пропонує взяти одразу й зворотній напрямок і на велосипед додатковий квиток, що обходиться мені у 10,3 Євро. Дуже зручно і швидко.
Очікую на прибуття поїзду. Усі очікують його на пероні, жодна людина до прибуття не йде на платформу, жодна не палить цигарки, ніхто не галасує та не панікує. Усе тихо, мирно, спокійно, розмірено, аж заспокоюєшся в душі, як уві сні.
Потяг дуже гарний і чистий, як писали мої знайомі Jaroshenki: «можна відпочити й зарядити телефони». Так і є: місце для велосипедів (до речі, ззовні, на вагоні, намальовано великий велосипед і є позначка, скільки саме вело-місць у даному вагоні), розетка для ноутбука, виходи USB для зарядження смартфонів без адаптерів!, охайні смітнички під сидіннями, але жодного оголошення зупинок.
Кошице. Друге за величиною місто у Словаччині. Але для жителя великого Києва, то наче й мале, як Мукачево, наприклад, - й того менше.
Центр гарний, компактний, з трамвайчиками, зі скверами, пішохідною вулицею, з гарним Костелом, фонтаном та театром. Усе в Австро-Угорському стилі, дво- та триповерхові будівлі надають ефекту затишності та казковості. Сувеніри обійшлися мені у 4,5 Євро (прапор Словаччини та магнітик).
Оскільки місто дуже компактне, а поряд із ним у районі Kavecany є цікава мені розвага і я маю вдосталь часу до 17 години вечора,
то вирушаю на бобслейну трасу, спробувати давно бажаний бобслей.
«Trasa Bobova»))) – крута штука для дітей та дорослих, на 800 метрів спуску із різними закрутами.
Вартість для дорослих 2Є, для дітей – 1Є. Поїхала двічі, на другому квитку працівник заощадив собі 1Є, продавши мені за 2Є дитячий квиток ).
Спробувавши атракціон, здійнявши адреналін, вирішую прогулятись зоопарком, який розташований поряд і гіпотетично має бути кращий за наш. А оскільки до цієї місцевості я їхала вгору більше години, то варто було тут затриматись, щоб виправдати витрату сил.
Зоопарк. Розписувати не буду. Треба бачити цей рівень догляду за тваринами на власні очі. Думаю, що фото нормально передають як дбайливо та з любов’ю ставляться у Кошицькому зоопарку до тварин. Вартість: 4,5Є (3,5 dospeli + 1,0 за паркування велосипеда). Але за паркування грошей не брали, лише зазначили чомусь у чеку.
Кошице надвечір. Після гарних вражень від зоопарку, лечу спуском до Кошице, пригальмовуючи на поворотах.
На потяг о 17 я спізнилась, а наступний о 19. Отже маю час поїсти, та купити щось у дорогу на завтрашній день. Не тривалі пошуки їжі відкривають ще пару цікавих вуличок міста.
Дивлюсь декілька ресторанчиків із нормальними меню, але через відсутність місця паркування велосипеда, прямую далі. Знаходжу смачнющу піцу по 1Є шматок. У цьому закладі завжди відчинені двері, піцу печуть, викладають і одразу ж розбирають на шматки усі охочі. Велосипед можна було залишити під наглядом, отже віддала перевагу цьому місцю і повечеряла.
Після вечері, у найближчому супермаркеті «Lidl» (щось на кшталт нашого «АТБ»), купую трошки гостинців додому, небагато їжі на наступний день та смаколики до вечірнього чаю.
Вечірній потяг до Михалівці. Знову займаю окреме місце для велосипеда серед п’яти доступних. Та сідаю у салоні, поряд із бабусею словачкою та чоловіком, які мали бесіду, з якої деякі слова мені були зрозумілі, а отже і вся розмова трохи мене зацікавила. Вони, приємно спілкуючись між собою, приділили увагу й мені, запитавши, звідки я їду та який маршрут. Що Україна – це добре, але наше сьогодення – то погано і таке інше, про що вони там знають. Але без нав’язування та своїх переконань, дуже ввічливо та приємно запропонували залишатись у Словаччині, якщо мені сподобалось
.
З вокзалу поспішаю до отелю, прямую нічною дорогою. Автівки об’їжджають мене по сусідній смузі, жодна з машин не наближалась до мене ближче ніж на «1,5 метри поваги», усі їхали із помірною швидкістю і з жодної з машин не волала музика… Такі різні світи...
Отель Postar (той самий). Паркую велосипед у конференц-залі. На ресепшені жодної людини, десь у залі ресторану чути гомін та спілкування. Піднявшись до номеру, мене зацікавила думка, чи хтось ще живе у цьому отелі, окрім мене?. Бо така тиша, що не віриться, що хтось ще там міг оселитися. Виходжу на балкон, дивлюсь ззовні на вікна, але світло є лише у мене і у сусідньому номері. Із трьох поверхів великого отелю, два номери. Лише дві людини завітали до осіннього узбережжя озера «Zemplinska Sirava». Мабуть влітку тут немає вільних місць і не так затишно…
Ввечері, передивляючись карти та плануючи зміни у маршруті, вирішую виспатись стільки, скільки забажаю, щоб впевнено долати вершини із навантаженим велосипедом.
День 3. Замковий.
Виспавшись, поснідавши та зібравши речі, вирушаю знову у гори, вже розвіданою у перший день дорогою. Попередньо завітавши до озера, на згадку...
Але з велосипедом по тих каміннях дертись було трошки важкувато.
Роблячи зупинки, вмовляючи себе не поспішати, що все встигнеться і я маю багато часу на маршрут, переходжу перевал, спускаюсь до озера і споглядаю його ще раз, на згадку. Вирушаю далі, у напрямку Вінянського замку. Чомусь захотілось мені, все ж таки, його побачити поближче.
Дорога моя прямує крізь поселення Vinne, отже бачу багато приватних виноградників та виноробні.
У лісі починається найцікавіше – підйом до замку дуже крутий, отже долати його мені довелося пішки. Майже годину прямуючи до вершини із навантаженим велосипедом, мене відвідують думки: поставити велосипед десь у лісі і пристебнути його замком, але розумію, що мені ще два дні на ньому їхати і такі кардинальні імпровізації я не планувала (якщо б сперли його лісоруби).
Тому, кочу й тащу його на гору, де чутно голоси людей, працюючих на реставрації.
Забираюсь збоку найкрутішого підступу до замку, зустрічаю здивованих моїм візитом чоловіків, які відійшли на перекур, але через відверте здивування, як то можна було звідти з велосипедом вибратись, покинули палити й взялися до роботи ))).
Замок. Цікаве місце, як з історичного боку, так із енергетичного.
Дуже приємна та спокійна атмосфера панувала у дворі замку. Усі робітники були вдягнені у спеціально виготовлені роби, які за дизайном нагадували одяг 16-17 сторіччя. І, споглядаючи цих людей за роботою, відчувався справжній настрій того періоду, коли у цьому замку жила родина, що мала помічників і займалась своїми справами. Поспілкувавшись із куратором робітників-волонтерів, що розумів українську та говорив частково російською, прошу дозволу на огляд на що отримую прогулянку територією у його супроводі та огляд горизонту із визначенням територій України, Румунії, Угорщини та екскурсію до винного погребу із старим каменем, на якому викарбувано Vinne – справа рук попередників.
Дивна знахідка, історія цього стягу пов'язана із давніми віками та спільнотою родин із замків Винного й Ужгороду
... (потребує дослідження)
Дослідивши територію замку та замок, отримавши на згадку листок – сторичну оповідь англійською мовою, прямую до низу, у пошуках дороги у Гуменне (Humenne).
Нитки щоденних маршрутів мали одну особливість, набір висоти першу 1/3 частину маршруту, а потім – тривалі спуски, без подальшого набору, для збереження сил та ефекту відпочинку.
Отже, здолавши невеличкий набір висоти, - маю бонус – 13 кілометровий спуск із приємним градієнтом. Іноді, швидкість перевищувала 50 кілометрів і доводилось гальмувати, але така подорож мені була до вподоби. Яскраво світило сонечко, майже не було вітру і приємна прохолода лісу та гір підтримувала мені у тонусі.
Humenne. Готель «Карпатія». Персонал говорить англійською. Дуже приємний отель, чисто, гарно, охайно. Велосипед дозволяють залишити у конференц-залі, за лаштунками. Підіймаюсь до номеру на ліфті – 2-й поверх. Чистий, приємний номер на одну особу, горяча вода, приємне ліжко з ортопедичним матрацом. Вартувало то мені у 19,5Євро.
Оскільки, гірський маршрут мене приємно виснажив, то о 16:00 мені вже нічого не хотілось і я вирішила перепочити після банних процедур.
Ввечері, о 19, після короткого сну все ж таки вибралась я до центру міста, роздивитись, що там є і яка атмосфера. Через побачені вдень циганські поселення поблизу міста, думала, що у місті також багато циган. Але багато не зустріла, усі люди слов’янської зовнішності, прямували по справах або до кінотеатру на новий сеанс.
Шукачи їжу на вечерю, наважилась спробувати місцеву шаурму, бо там постійно стояли люди (як за нашою перепічкою на Хрещатику). Обрала один Durumcek та дві баночки соку, витративши 4Є. Трошки посидівши на лавці, на центральній площі, споглядала за місцевим населенням. Багато цікавих емоційних спогадів назавжди залишаться у згадках про словацьке місто Humenne – це і підлітки, які розсипали папірці і збирали їх до смітника із словами: «треба ж поприбирати» (не соромно за майбутнє покоління!), і група школярів старшого віку, які голосно співали пісню біля центрального фонтану; це люди, які йшли з кінотеатру, після сеансу, а також ті, які прямували на новий сеанс; навіть поліцейське авто, яке зупинилось біля галасливих підлітків, не роблячи їм зауважень, але нагадуючи про своє існування, шкільний стадіон за найсучаснішими зразками та поліцейська дільниця із відчиненими дверима…
Таким був останній вечір у Словаччині.
Ранок. Дощ.
Ось він, довгоочікуваний. Той, що злякав усіх моїх однодумців, які збирались скласти мені компанію у цій подорожі. Дощ. Хмарно.
Підйом було заплановано на 5 ранку, щоб встигнути на електричку у Малому Березному о 10:15. Але, щось не хотілось просинатися і вирушати у дорогу. Дякуючи тому, що в отелі був цілодобово інтернет, шукаю підтримки у своїх Ужгородських знайомих – «Славік, ти за мною виїдеш назустріч, якщо не встигну на електричку?» - миттєво отримую відповідь: «Так». Це все, що мені було потрібно о 6 ранку, в дощ, в чужій країні…
Але, я так просто не здаюся і вирішую все ж таки, спробувати власними силами дістатися кордону і встигнути на електричку до Ужгорода. Вмикаю сайт словацької залізниці, я за мапою обираю останню станцію у напрямку кордону. Це дозволило мені трошки зекономити сил за рахунок потягу Humenne-Stakcin. Цей потяг відправлявся о 6:32 та прибував о 7:19 до Стакчина, що на 27 кілометрів ближче до України.
Забираючи велосипед виявляю, що заднє колесо спущене повністю, що треба бортувати нову камеру, але вирішую це зробити вже на вокзалі, тому пішла туди пішки, несучи баул у руках, та котивши велосипед. На вокзалі купую квиток, ледве промовивши назву станції: Скачкін, Стачкин, Скатін і т.ін. Але, терпляча касир, продала те, що треба, уточнивши в мене назву, назвавши її)).
Маю час на лагодження колеса, роблю заміну камери, пивертаючи увагу провідника, який йшов на станцію і прокоментував цю епопею, як «сервіс».
У потязі майже порожньо, світло, чисто, тепло, працює безлімітний інтернет, що надихав мене на хоробрість до майбутніх дощових кілометрів.
До кордону залишалось близько 26 кілометрів, 10 з них – набір висоти, 15 – спуск. Проходження кордону, 30 хвилин (із попереднього досвіду), та найголовніше – різниця у часі з Україною на 1 годину. Отже, на 26 гірських кілометрів, в мене була лише 1 година, щоб встигнути на електричку. І дощ, який не припинявся, помірковано падав на землю, окроплюючи усе довкола, довелося сприймати як приємний бонус (добре, що не усі чотири дні! ))).
Вихляста дорога, важкий, але приємний набір висоти, пастухи у плащах, мокрі пожовтілі дерева, свіжий аромат словацьких гір та стрімкий спуск на 15 кілометрів, який вирівняв мою середню швидкість з 12 до 25 і на кордон я заїхала о 9:20 за нашим часом. З сухого були лише ноги і голова ))) Сонним словацьким прикордонникам було дивно побачити мене у такому вигляді, тому я сказала лише одне слово «Мокро», вони стояли піддакуючи та миттєво поставили мені ще один штам та відправили додому. Наша прикордонна служба взагалі не була зацікавлена в огляді мокрого баулу, лише записавши дані, відпустили на рідну землю. Витрати часу: 20 хвилин.
Старий, роздолбаний асфальт та автівка з номерами АО, що порожньою дорогою пронеслась повз мене у «сантиметрах неповаги», нагадали, що кордон вже пройдено.
Часу залишалось вдосталь, дочекавшись електричку на станції, завантажилась, змерзла і почало трусити від судом. Але, на телефон почали надходити запрошення від ужгородських знайомих, що варто зайти та випробувати їх теплий душ, вдягнути сухий одяг. Погоджуюсь.
Ужгород. Місто, де живуть приємні люди – знайомі, друзі…
Обігріли, накормили, дали побавитись з малечею. А потім транспортували до хінкальні, у якій й провели час перед потягом «Ужгород – Київ».
Наситившись смачною їжею, поділившись враженнями, подякувавши за гостинність, настав час їхати додому.
Дім, це місце для планування нових шляхів!
Читати чужі історії - легко. Та цікавіше виживати у своїх. Люко Дашвар "Биті Є. Гоцик"
The grand essentials of happiness are: something to do, something to love, and something to hope for. Chalmers
Odometr: since 2006 for 2017 = 24.467km; in 2018=1025km