Дивлячись на прогноз погоди, почав ліпити багажник бомж-стиль. Думав пластикові бутлі захистять речі від води... Аха ЩАЗ... Але це було пізніше)
Переплутав на годину час старту, розбудив Uterr`а не давши йому спати взагалі (
Поїхали, дощ періщить зливою, по дорозі - одна вода.
Зустріч, скажу чесно, я думав що якщо на старті буде 3-4 упоротих то й це дивно, тому був здивований тим що туди таки доплило стільки народу. Мотоциклісту з мотохелпу думаю також "весело" все це було). Зустріч порадувала.
Старт
Більше всього порадувало ігнорування велодоріжки і лівий поворот під супроводом поліції) Веселі історії, жіночка що побажала нам удачі. Слова і фрази про нашу упоротість які я нажаль позабував (понагадуйте що там звучало?).
Їдемо, пристроївся поряд з Вчителем, оскільки він завжди щось цікаве розповідає, намагався пересказувати далі по колоні оскільки через дощ нічого не чутно... Ями... Ями... Ями... Та що нам ті ями, в колесах по 8 атмосфер...
Бімба в моєму виконанні.
І тут я епічно пропускаю добрячу яму і з усього розмаху влітаю в неї заднім колесом... Всі мої "захищені від води" речі, радісно вистрілюють в гору, зносячи кришки тих пляшок-коробок, і радісно розсипаються по дорозі під колеса усім. Я ж фонтануючи герметиком з розбитого колеса коє як зходжу на узбіччя. Мені допомогти зупиняється Uterr. Збираю з калюж свої "водозахищені" припаси, повземо на закриту заправку (там трохи світла). На цей феєрверк виходить охоронець заправки, він добрячи прифігів від збоченців що проїхали мимо по дощу, питає скільки й куди їхати...
400кілометрів!!!!???? СКІЛЬКИ!!!!????
Добрячий зміїний укус (1см прорізи в камері), в покришці також "перфорація" (maxxis detonator! я люблю тебе!!! (спалю! закопаю! втоплю в вигрібній ямі сільського туалету)), скільки вже ці покришки від мене зазнали, скільки разів я їх клеїв, шив, латав...
Міняю камеру, клеїти сантиметрові дірки під зливою шансів немає. Стараюсь не думати про дірки в покришці через які лізе камера...
Збираюсь зходити з дистанції оскільки розумію що народ вже не наздогнати, Uterr допомагаючи мені зовсім замерз і був змушений повернутися до Києва. А я чомусь врубую тяжкий рок в вуха і пру вперед.
Заліт в яму не пройшов даром, колесо видає підсрачники сідлом при кожному оберті, обід гнутий десь до сантиметра овал, в бік петляє взагалі страшно, булиб вібрейки то вже нікуди б я не поїхав, один з бортів обода загнутий в середину... Підтягую спиці коє-як що б не бовталися. Впевненості що зможу "на цьому" доїхати немає. Їду.
Через якийсь час наздоганяю групу (Malyuga Olesya, Kovalchuk Viacheslav). Там здаєтья також вже хтось пробився що й дало мені змогу їх наздогнати. Їдемо, пробої, ями в воді, нічого не зрозуміти, кожна калюжка - провалля до самого пекла де чатуюсь чорти з вилами що б проштрикнути колеса. Падіння, спроба хоч щось зробити за допомогою рештків аптечки (надіюсь там все добре).
Народ вимотаний, морально давить необхідність зїджати з гарного асвальту (він іноді був) в корчі та ями. За Козельцем група починає сипатись, їду вперед думаючи що там кілька шосерів що йдуть в відрив - але там нікого не має. Розумію що згубив усіх, але спинитись і чекати не можу бо замерз як бобік, в таку погоду я можу жити лише шевелячись.
Самому їхати не дуже, була б погода - милувався краєвидами, а так голову від асвальту не піднімеш. Бачу Tymofieiev Andrii, далі їдемо разом. Можна побалакати, безпечніше (автівки далеко не всі адекватні були), простіше з покупками.
Епічно веселю його фонтаном герметика вже з переднього колеса, чи то на щось наїхав (точно не зміїний), чи то розповзлася якась моя стара латка на покришці, але міліметрів 6 дірка по центру, і явно перебитий корд (втрата форми), встигаю перевернути колесо діркою вниз... затягує... підкачую, їдемо далі, знову фонтан з тої ж дірки, знову затягує, дуже не хочеться бортируватись і клеїтись, все мокре. Дощ. Їду молюся що б покришка витримала і далі не розлізлася.
Після КП2, пам’ятаючи настанови Вчителя, шукаємо де б поїсти, купляю бургер в кіоску, відкриваю пакет з ним, нюхаю, "бургер" летить в сміття. Кафешки закриті, знаходимо якийсь дикий оверпрайс з незрозумілим меню. Я нервуюся бо в мене відчуття що зараз мене тупо викинуть з цієї кафешки, (мокрий, брудний, навколо розтікається калюжа де б не зупинився). Замовляємо піцу. 10 хвилин очікування але нас вже трусить від холоду (хоча в приміщенні ніби й тепло, мокрий одяг лише холодить).
Дощ ніби трішки зтих (не надовго), одягаю на мокрі велотруси спортивні штани, стає трохи тепліше (не надовго, вони промокають і перетворюються на важку холодну тряпку).
З телефонної інфи дізнаємося що майже всі позходили з маршруту на електрички, це гнітить.
Перед Ічнею всаджую в задн’є колесо шматочок скла, підкачуюсь, їду з ним, колесо булькає по калюжах, камера без герметика ( Всі запаски вже пробиті...
В Ічні залишаюсь ремонтуватись (близько години). Надіявся що мене хтось наздожене, але на КП нікого не бачу за цей час. Переднє колесо з жахливим пробоєм - не чіпаю. Боюся.
Намагаюсь наздогнати Андрія... Але щось не дужє котиться, по паршивому асвальті як не намагаюсь вкручувати 20км годину максимум, намагаюсь розрахувати скільки часу може бути потрібно на те що б наздогнати...
Прилуки, з дуру пропускаю кіоск на в’їзді, в центрі все закрито, або магазини в які треба заходити, вел кидати в цьому славному місті ну дуже не хочу. Знаходжу лише пончиковий кіоск. Продавець радісно повідомляє що в нього кінець робочого дня і лишилось лише 3 (ТРИ) маленьких пончики, жеру їх, кіоск закривається... По переду дощ, депресивні пейзажі, бетонки(?) з ямами, вимерші села без магазинів.
Рятуюся музикою, їду, їду, їду, їду, довго їду, починаю думати що розминулись десь в прилуках ітд, намагаюсь дзвонити - телефон вимкнено. Запитую у зустрічних людей (іноді там можна побачити людей), дехто згадує що хтось їхав попереду. Їду. Ще запитую, ttl цього пінгу стає коротшим, їду... Нарешті наздоганяю Андрія.
Темніє, розраховуємо та будуємо стратегію доїзду, де поїсти, де як їхати, ну не може ж бути такого що ці ями до самого Києва?!
Доповзаємо до Яготина, зупиняємось біля "Скорпіона", магазинчик з кафешкою. Обстановка не дуже - там якась гоп-компанія щось святкує, продавщиці знервовані (докладуються комусь по телефону скільки пляшок пива з горілкою заправлено в ту компанію). Знадвору сидить хтось битий, то тихо жаліється на долю омежу, то оре матюки на всю округу в нападах праведного гніву + подробиці що зробить з супостатами.
Жеремо якісь сосиски на які було вказано як "безпечні". І тут Андрію стає недобре. До такої ситуації я зовсім не готовий, ніч, навколо лише п’янь, незнайоме невелике місто... П’янь ще й починає активно цікавитись велами ітд... Добре що Андрія не відрубило, бо я був зовсім розгублений. На місці знаходятья таксисти що приганяють машину що згодна завезти до Києва. Ціни зрозуміло "евакуаційні"...
Дивлюсь на годинник, шанси доїхати в ліміт часу ще є. Мене проважає вся та місцева п’янь та продавщиці Скорпіону (Спасибі їм за ліки). Ледь не завтичую відправити смс з КП. Викиду адреналіну через цю всю ситуацію вистачає години на 2, далі аудіодопінг тяжким роком, якоюсь японською попсою та українською патріотикою. Радують зграї собак що охороняюсь залізничні переїзди (я там зтишувався до 0, боявся що луснуть покришки).
Частина акумуляторів після купання в калюжі - здохли, ті що живі економлю (доки немає машин), їду по ямах на ледь жевріючому ліхтарику...
В Борисполі побачив Frolkin Oleksii та Litinskij Dimitrij, бориспільську трасу докочуюсь з Дмитром, ледь не врізаюсь в нього, оскільки у наших велів дуже різний накат, а постійно педалити вже не виходить і ми йдемо ривками.
Фініш дуже порадував, там було ЖРАТ. Там зустріли, я на той момент вже дуже сильно глючив. Наприклад ледь не стрибнув десь у вітрину коли зашевелився спальний мішок, до моменту шевеління я наявності Юрія(?) що спав там просто не усвідомлював.
Встиг ще доповзти велом додому, стрибнути в душ, а от на роботу довелося вже на метро їхати (
Дякую:
За налісники на фініші, вони чудові)
За фініш і їжу взагалі.
Всім хто приїхав на старт (і не важливо скільки вдалося проїхати) доїхати по такому на старт - це вже щось з чимось.
Погоді за відсутність вітру (ну майже).
Андрію - за найбільшу пройдену разом дистанцію, самому їхати ну дуже-дуже депресивно.
Uterr, що довіз мене на старт, "заправив" їжою в дорогу. Ну і запросив до себе коли я приперся на годину раніше...
Це була цікава пригода.
Я думав що 400 це як 300 але по лівому березі (і відповідно без "Дніпровських Круч"), а це як ями, ями, ями, ями, ями, прірва без дна.
http://176.36.5.212/2016-05-14.zip - кілька телефоносвітлин жахливої якості, якось фоткати не дуже хотілось.